Menu
Дочь Путина показали по ТВ — видео

Дочь Путина показали по ТВ — видео

Мишени для спецслужб. Тереза Мэй утвердила «черный» список олигархов РФ

Мишени для спецслужб. Тереза Мэй утвердила «черный» список олигархов РФ

Вдова Сергея Мавроди Елена Павлюченко реанимирует МММ!

Вдова Сергея Мавроди Елена Павлюченко реанимирует МММ!

Чтоб заблокировать WEX, достаточно смерти Дмитрия Васильева, - Источник

Чтоб заблокировать WEX, достаточно смерти Дмитрия Васильева, - Источник

Frederic Jolio-Curie

TRUTH TRAVELED WITHOUT A VISA.

За місце під сонцем. Частина 7. Розділ 2


Із спогадів "Від роду до роду" мого батька Павленка Івана Івановича (1923-2000), записаних у 1990 роки

Розділ 1 http://h.ua/story/173309/

Щоб зрозуміти, наскільки важко одночасно вести найбільший у газеті відділ і відриватися на різні наради, треба знати, яким був об’єм роботи у редакції і як відносились до своїх обов’язків мої колеги (Лохвицька районна газета "Зоря", 1957 рік — автор)
Творчих працівників було шість: редактор, три завідуючих відділами – партійним, сільськогосподарським і по роботі з робсількорівським активом, а також літпрацівник і секретар редакції.
Редактор Стендик Павло Андрійович, будучи одночасно членом бюро райкому партії, більшість свого робочого часу знаходився на різних нарадах і засіданнях. Він добре знав стан справ у районі, тому і був переважно автором газетних передовиць аналізуючого і спрямовуючого характеру. Мав вищу освіту і великий досвід роботи у газетах і журналах. По понеділках він проводив робочі летучки, на яких давав досить кваліфіковані поради і настанови, але потім залишав нас і йшов у райком для участі у чергових партійних зборах.
Другою особою, якщо не за посадою, то за авторитетом і рівнем кваліфікації, був секретар редакції Грузін Василь Дмитрович. Молодий, талановитий і надзвичайно людяний. Він закінчив Київський університет, факультет журналістики, і міг влаштуватися десь в обласній газеті, але його за собою потягла дружина, яка працювала у Лохвиці зубним лікарем. Писав він швидко, легко і оригінально. Його статті і нариси відзначалися змістовною глибиною і свіжістю, а також яскравою художньою формою.
Партійним відділом завідував Бейкун Іван Павлович. Він одночасно вважався і заступником редактора. Йому було уже під шістдесят, але його, як старого комуніста, тримали на цій посаді. Мав він середню освіту, на фронті був кореспондентом дивізійної газети, а після демобілізації попав у районну. Був навіть деякий час редактором. Але у його роботі відчувався брак освіти і творчих здібностей. Писав він трафаретно, газетними штампами, які кочували із номера у номер. Для його матеріалів про партійне життя у районі відводилася перша сторінка, яку він заповнював інформацією, добутою переважно по телефону. На місця виїзджав рідко, посилаючись на здоров’я.
Відділом по роботі з листами та робсількорівським активом завідувала Держак Марія Данилівна. Мала вона середню освіту і дитя дошкільного віку, до якого бігала по кілька разів на день. Відала також культурою району, але писала на цю тему так, що секретареві редакції доводилось переробляти. На зауваження реагувала хворобливо: „ Я у вас одна, у мене дитина, і ніякої полегкості не діждуся.” А трималася вона у редакції завдяки своєму чоловікові, який працював кореспондентом обласної газети по Лохвицькому району і був у дружніх стосунках з нашим редактором.
Літпрацівник Лобецький Федір теж дотягував до пенсії. Він мав середню освіту і був ветераном партії та інвалідом війни. Ходив з палицею, накульгуючи на поранену ногу, і теж вважався невиїздним. Сидів у редакції і обробляв ті матеріали, які приходили від сількорів. Збирав також різні міські новини, зокрема кримінального характеру.
Отже, народ зібрався переважно такий, як у тій байці, — добрячий та плохий. Усі лохвицькі, усі при домівках. Точно о дев’ятій приходять на роботу, сідають за телефони і у такий спосіб їздять по району, збирають матеріал, а потім додають до нього взяте зі стелі і висмоктане з пальця і пишуть. А рівно о шостій ідуть додому до своїх жінок і дітей. І так день за днем, від зарплати до зарплати.
Але ж газета без свіжого, глибокого і добре обробленого матеріалу, без нарисів і репортажів з місць буде безликою і блідою. Коли ж на летучці мова заходина про це, усі оті „невиїздні” починали човгатись на стільцях, шукати доводів для свого виправдання і при тому позирати у мій бік. У нього, мовляв, колгоспи і радгоспи, передовики і відстаючі, посівні і збиральні кампанії, — йому й треба їхати. І я їздив, усе частіше згадуючи слова свого попередника, який відпрацював два роки і розрахувався: „Не хочу, щоб на мені воду возили.”
Мій відділ був найбільшим. Для нього відводився майже увесь внутрішній розворот газети. Адже район сільськогосподарський, і усі партійні та радянські органи були зайняті розв’язанням проблем, пов’язаних з хлібом, молоком, м’ясом, цукром. Кожен день наша машиністка приносила з ЦСУ різні довідкові зведення: взимку – про хід вивезення перегною на поля, весною – про хід сівби та обробіток просапаних культур, літом – про хід збирання врожаю та здачу хліба державі, восени – про вивезення цукрових буряків та заготівлю кормів для тваринництва. І весь рік – окрему довідку про надої молока і виробництво м’яса. Так що я знав, які колгоспи йдуть попереду і які відстають, до кого їхати за передовим досвідом, а кого критикувати.
Звичайно, що одному мені забезпечити весь газетний розворот було не під силу. Тому інколи підключався сам редактор з солідною статтею. Любив також виїзджати на периферію секретар редакції. Тоді у моєму відділі появлялися нариси про знатних людей району. Крім того, був у мене свій сількорівський актив – агрономи, зоотехніки і просто рядові люди, які посилали свої кореспонденції до газети. Своїми дзвінками я часто спонукав їх до цього.
Значну частину свого робочого і не робочого часу я проводив у командировках. Виїзджав, як правило, на день або два і за цей час встигав побути у кількох колгоспах, набрати матеріалу на весь тиждень, тобто на три газети, які виходили у вівторок, четвер і суботу. Добирався переважно попутним транспортом або підсідав до когось із районних керівників у машину. А назад мене привозили колгоспним транспортом. Проблем з харчуванням не було. У кожному селі охоче нагодують і чарку піднесуть, аби лиш кореспондент не написав про них чогось поганого. Від обіда чи вечері я не відмовлявся, але тільки там, де готував щось хороше у газету. Чарки ж не брав і в руки. Це було наше суворе редакційне правило. Один Бейкун любив випити, і то у товаристві своїх колег по роботі, а випивши, кривився і промовляв: “Як ті безпартійні п’ють?”
За два роки я об’їздив усі села і хутори, усі колгоспи і бригади. Знав усіх голів колгоспів, агрономів, зоотехніків, бригадирів, завідуючих фермами, секретарів парторганізацій, а також багатьох доярок, свинарок, ланкових та інших передовиків сільського господарства.
Робота подобалась, але була виснажливою. Я писав дні і ночі. Моїм любимим жанром був нарис з художнім забарвленням, а я змушений був просиджувати над потоком дріб’язкової інформації та аналізувати і узагальнювати безкінечні зведення про хід різних кампаній у колгоспах, обробляти чужі матеріали. А якщо на пленумах райкому партії чи сесіях районної ради розглядалися сільськогосподарські питання, то мене відривали від основної роботи і залучали до підготовки доповідей і постанов, переважно для їхнього стилістичного вдосконалення та підвищення писемної грамотності. Редакцію у цьому відношенні партійні органи буквально експлуатували.
Тим часом Хрущов, закріпившись на посаді Першого секретаря ЦК КПРС, розгорнув бурхливу діяльність по викоріненню потворних наслідків культу особи Сталіна як у суспільно – політичному житті, так і в економіці країни, особливо у сільському господарстві. Насамперед були значно підвищені державні закупівельні ціни на зерно, цукрові буряки, городину, а також на молоко, м’ясо, яйця. У колгоспах появилися гроші на спорудження тваринницьких приміщень, для закупівлі необхідної техніки і оплати людської праці.
У результаті почалося зростання врожайності зернових і технічних культур, а також виробництво тваринницької продукції. У цих умовах Хрущов проголосив на весь світ, що Радянський Союз до 80-х років дожене і випередить Сполучені Штати Америки і втілить у життя основний комуністичний принцип „Від кожного по здібностях, і кожному по потребі.”
Це була занадто смілива заява, розрахована насамперед на пробудження трудового ентузіазму мас. Подібні заклики і обіцянки селяни чули уже не раз. Але як би вони на них не відгукувалися, як би не рвали жили на полях і фермах, їхнє матеріальне становище не покращувалося. Доведені сталінським режимом до становища безголосих рабів, вони уже ні в що не вірили.
Не знаю, анекдот це чи правда, що якийсь краснобай з району чи з області читав лекцію у сільському клубі, яку закінчив на високій ноті: „Завтра ми будемо жити ще краще, ніж сьогодні!” А з задніх рядів хтось вигукнув: „А ми?”
Та на цей раз село у якійсь мірі повірило Хрущову, бо відчуло реальну підтримку від держави і, заохочене матеріально, взялося за роботу з новою енергією і надією. Його заклик був зразу ж підхоплений низовими партійними організаціями і став девізом у соціалістичному змаганні. Тепер кожен номер нашої газети виходив з лозунгом через увесь внутрішній розворот „Доженемо Америку!”
Як завжди, було багато галасу у газетах, на різних нарадах і мітингах. Керівники колгоспів, їхні ланкові, доярки, свинарки брали підвищені зобов’язання і з високих трибун під оплески клялися їх виконати. Повсюди запанували штурмовщина і окозамилювання.
Вніс і я свою лепту у той ажіотаж. Їздив по селах, вишукував або нав’язував щось нове у соціалістичному змаганні. Одного разу вирішили з редактором знайти таких доярок, які б надоювали у зимовий період по пуду молока від корови на добу, щоб написати від їхнього імені і надрукувати у газеті звернення до усіх доярок району боротися за пудові надої.
Поїхав я у Брисі. Молочно-товарна ферма знаходилася майже поряд з цукрозаводом, з якого брала жом для худоби. Тому надої там були найвищими у районі. Такі „пудові” доярки знайшлися. Вони і підписали звернення, яке я привіз із собою. Опублікували ми його на сторінках газети, а потім я почав збирати відгуки. То з однієї ферми, то з другої. Доярки відмахуються, але під тиском своїх керівників приймають виклик і беруть на себе зобов’язання теж надоювати по пуду молока. Але на ділі нічого не виходило, тому що у Брисях був жом, а у решти колгоспів – переважно солома
Організував я подібне звернення і від доярок-трьохтисячниць. Вони були у деяких колгоспах. Але я помічав і чув від людей, що їм дають кращих корів і корми, а подекуди дописують молоко за рахунок інших, щоб у колгоспі були свої передовики змагання.
А то ще пропустили ми через газету таку „молочну” вигадку. Ніби окремі доярки недодоюють корів. Якщо кожна доярка за один удій недобере від корови сто грамів, то по району це складатиме сотні літрів. Надрукували статтю, і знову поїхав я за позитивними відгуками. Знайти їх було неважко, але доярки говорили, що „молоко у корови на язиці”, якщо нагодуєш, то й надоїш, а після соломи скільки не тягни вим’я – нічого не витягнеш.
У розпалі гонки за Америкою відбулися зміни у районному керівництві. Престарілого Хейла змінив на посаді першого секретаря райкому партії Стрілець Іван Федорович. Він був ще порівняно молодим, до війни працював другим секрнтарем обкому комсомолу, на фронті у званні майора очолював полкову партійну організацію, а у повоєнні роки обирався першим секретарем кількох райкомів партії. Освіту мав середню і закінчив партійну школу
Спершу новий секретар показався мені надзвичайно енергійним організатором і полум’яним трибуном. Коли говорив, то ніби іскри сипалися з рота. Але потім, прослухавши його багато разів і перед різними людьми, я переконався, що у своїх промовах він повторюється, оперує набором одних і тих же гучних фраз, анекдотів і гостро закручених висловів, завчених і відтренованих за тривалий період перебування у ролі закоренілого партократа.
Але в енергії та винахідливості йому не відмовиш. Він наполегливо шукав шляхи збільшення виробництва м’яса і молока у районі. Хоч деякі його прожекти були сумнівні або й протизаконні. За них він пізніше поплатився.
З його ініціативи при цукроварні зусиллями колгоспів було облаштовано відгодівельний пункт на сотні голів великої рогатої худоби. Спершу туди на відгодівлю ставили бичків і вибракуваних корів. Жому вистачало, а солому підвозили з тваринницьких ферм. І приріст м’яса у районі почав швидко зростати, а поголів’я худоби зменшуватись. Тоді райком зобов’язав колгоспи, щоб вони закуповували худобу у людей і ставили на відгодівлю. Але їм таке гендлярство було не вигідним, так як державні закупівельні ціни були нижчими за ринкові. Тоді райком поставив вимогу, щоб колгоспи закуповували кращих корів для себе, а своїх, непродуктивних, вибраковували на м’ясо. Це був той же кожух, та на виворіт.
Усі ці заходи наша газета у моїй особі розхвалювала на усі лади, бо вони відповідали настановам партії і лозунгові „Наздоженемо Америку!” А сумнівне і протизаконне не бралося до уваги. „Переможців не судять,” – любив казати у таких випадках новий секретар райкому партії.
Одного разу редактор викликав мене і сказав: „Завтра вранці поїдеш на відгодівельний пункт. Там буде Стрілець у супроводі деяких керівників району та голів колгоспів. Уважно прослухаєш і занотуєш у блокнот усі його вимоги і зауваження. Підготуємо сторінку у газеті.”
Приїхав я на відгодівельний пункт раніше усіх. Обійшов відділення кожного колгоспу і зрозумів, що про приїзд районного начальства тут уже знають. То тут, то там крім доглядачів худоби зустрічалися ще й зоотехніки та завідуючі фермами. У стійлах прибрано, обслуговуючий персонал одягнений у чистий спецодяг.
О 10 годині під’їхала кавалькада машин з керівниками різного рангу і головами колгоспів. Почався огляд. Стрілець ішов попереду, заслуховував короткі звіти, ставив запитання, хвалив або лаявся. Особливо діставалося тим, хто ставив на відгодівлю занадто малих бичків або не подбав про агітаційне оформлення своїх відділень. Очевидно, він проводив генеральний огляд перед приїздом обласного керівництва, якому хотів засліпити очі лозунгами, соціалістичними зобов’язаннями та діаграмами приросту м’яса. Я майже дослівно записував за ним усе, крім нецензурних слів, якими він інколи оздобляв свої гостросюжетні експромти.
Написав я велику статтю під назвою „На нові рубежі”, пронизану настановами першого секретаря райкому. Узяв її редактор і поніс для узгодження до Стрільця. Вона йому сподобалася. Він запропонував внести деякі зміни і добавки, які б надали статті мобілізуючого характеру і принципової гостроти, а також погодився, щоб вийшла вона під його прізвищем.
Стаття першого секретаря райкому партії на сторінках газети підвищувала її авторитет. А те, що вона написана мною, було визнанням мого творчого зростання. Приємно було і редакторові і мені. Але треба відмітити і таку несправедливу деталь. Секретареві райкому за таку статтю висилалося 200 крб гонорару, а якби її надрукували за моїм підписом, то мені б нарахували всього 30-40 крб. Це вже було з одного боку холуйство, а з другого – чиноздирство.
Що значили тоді ці гроші? 200 крб коштував один кілограм м’яса на базарі, а буханка хліба у магазині – 18 крб. Моя зарплата становила 830 крб плюс гонорару за місяць 150-200 крб. Середня зарплата учителя складала 700крб, а перший секретар райкому одержував 2100крб на місяць, плюс курортні у кінці року. Редактор газети отримував 1600 крб.
За два роки роботи у редакції були у мене і творчі удачі, і свої труднощі. Траплялися різні історії і знайомства з хорошими людьми. Найкращою дояркою у районі була Павленко Катерина з тих же Брисів. Вона надоювала у ті малопродуктивні часи по 3000 кілограмів молока від кожної закріпленої корови і була нагороджена орденом Леніна. Коли редактор посилав мене писати нарис про неї, запитав, чи не родичка, що прізвища однакові. Я відповів, що ні і поїхав.
А насправді то була дружина батькового троюрідного брата Павленка Федося Пррокоповича. Жили вони у Яшниках до колективізації, мали до десяти гектарів землі і добре хазяйство. Тому їх розкуркулили і вигнали з хати. Перебралися вони у Брисі до Катерининих батьків. Федось був майстром на усі руки, і тесляр, і столяр. Влаштувався він на цукрозаводі у столярній майстерні, а його жінка – у колгоспі дояркою. Збудували вони нову хату, завели хазяйство і жили нормально. Але спалахнула війна, і Федось загинув на фронті.
Залишилася Катерина з дочкою шкільного віку. Працювала весь час на фермі і так звикла до корів, як до своїх подружок. Вчасно нагодує, напоїть, почистить. Сумлінна праця і заводський жом допомогли їй добитися високих надоїв і слави.
Але я її особисто ніколи не бачив. Знав їхнє яшницьке дворище, яке колгосп продав Сінченкові Миколі, і чув про них розповіді моїх батьків. Федось був сином того діда Прокопа, про якого я уже писав, що він був колись першим хазяїном на селі, а у час колективізації його теж розкуркулили і вигнали з хати. Ходив він пухлий по родичах і просив щось поїсти. Так і помер з голоду.
Катерину я знайшов на фермі. Було їй уже за сорок років, але виглядала вона молодо і життєрадісно. Показувала своїх корів, називаючи їх ласкавими іменами. Розповіла, як працюється і живеться, а наостанку запросила додому. Я пішов і вже за столом признався, хто я і звідки. Вона була така рада, розпитувала про яшницьких людей і то сміялася, то плакала. Очевидно, заворушилося і заболіло у її душі давнє минуле.
Сльози бувають різні. Одна жінка кричить, тужить на людях, а їм ніби байдуже. А інша без крику й голосіння так заплаче, що мимоволі здригнешся і відчуєш, як підкочується клубок до власного горла.
Щось подібне відбувалося і зі мною, коли я слухав її тиху сповідь, зволожену сльозами, про те, як побралися вони з Федосем, як жили і трудилися у парі на своїй землі і як потім тікали світ за очі з рідного села.
Писав я нарис про неї з великим натхненням і назвав його „Її доля.” То була хвилююча розповідь про всебічно красиву людину, про її душевну доброту, про невичерпну працьовитість і всенародне визнання. Але про справжню її долю не сказав ні слова. Не можна було. А так хотілося.
Наталія Бизова (Безсонова)

Розділ 3 http://h.ua/story/209235/


Stas Jankowski

To convincingly lie, you need to know the truth well.